Платный хостинг от провайдера HostSpace.com.ua - хостинг, регистрация доменов. Поддержка PHP, MySQL, почта - в каждом тарифном плане.

Розповідає Петро Васильович МАЗУРКЕВИЧ (м. Черкаси, вул. Рябоконя):

Запам’яталася маніфестація в Бродах з нагоди проголошення у Львові Української держави. Зібралося до 30 чоловік. Приїхали й жителі довколишніх містечок та сіл. Виступали українські інтелектуали. Один промовець ризикнув зазначити, що і червоний ворог, і чорний ворог – для нашого народу однаковий ворог. Німецькі офіцери, які були на трибуні, – не розуміли, про що йдеться, а тому, як і всі, зустрічали виступи схвально.

З’явилися листівки, які повідомляли, що формується українська армія, шиється обмундирування із тканини, захопленої у більшовиків. Були й листівки про варварства сталінської влади.

Про масовий розстріл в’язнів у Дубенській тюрмі на мітингу в розповів Антон Герега, якому просто чудом вдалося вирватися із лап енкаведистів. Сотні людей, вину яких ніхто не довів, було страчено 24 і 25 червня 1941 року, напередодні втечі з міста партійно-радянського активу.

Герега вцілів через те, що ніч перед розстрілом провів у майстерні, де працював слюсарем. Почувши стрілянину, сховався. Вранці в приміщення зазирали кати, але в’язня не побачили.

Про розстріл розповідав і Петро Морозюк. Енкаведисти вривалися в камери серед ночі, вбивали сплячих. На Петра впало декілька чоловік, і це врятувало від загибелі, кулі по­трапили тільки в ноги. Пізніше виповз із-під трупів, сяк-так перев’язав рани ганчір’ям, знайшов якісь сухарі. Кілька днів пролежав у камері, серед мертвих, поки його не знайшли люди – після приходу німців усіх страчених стали витягувати на подвір’я для упізнання рідними.

У перші дні війни багато розповідалося про садистські розправи над в’язнями, головним чином політичними, в Тер­нополі, Кременці, Дрогобичі, Львові... Все це зміцнило людей у переконанні, що більшовики, совєти – то нелюди, варвари.

А через місяць-другий почали докочуватися чутки, що й німці заарештовують українських активістів, декого розстрі­люють, як і сталіністи, без суду та слідства.

Ось він, момент істини: чужинець ніколи не дбатиме про інтереси завойованої нації.

Активізувався прийом у ряди ОУН. Серед моїх перших доручень – роз’яснювати, щоб населення не здавало подат­ків на німецьку армію, щоб молодь не давала згоди їхати па роботу в Німеччину. В організації також були Петро Волянюк, брати Степан і Петро Михалюки, Володимир Корсунь, нам допомагали симпатики.

Згодом, як і багато моїх ровесників, вступив в УПА, був призначений в адміністративний відділ підрайону Радивилів –Лев’ятин – Опарипси – Сестрятин – Бугаївка, відповідав за постачання продуктів, доводилося виконувати і пропаган­дистські завдання.

Відбулися сутички повстанців із німцями та мадярами в Крупці, Перенятині, інших селах, нашим надбанням ставали зброя, військове майно. Фашисти відповідали відплатнимн акціями.

На жаль, знайшлися люди, які згодилися допомагали окупантам у пошуку причетних до руху Опору. Одного разу почалося прочісування і в Опарипсах. Я з друзями кинувся втікати. Але німці помітили нас і стали наздоганяти легковою автомашиною, через мерзлу ріллю. Ми – врозтіч. Переслі­дувачі зосередилися на мені, можливо, тому, що тримав у руці наган, мав при боці кілька гранат. Почалася стрілянина.

Я впав. Машина спинилася, віддаль до мене ще була значна. Німці, думаючи, що вбили мене, вийшли і попрямували в мій бік. Я кілька разів вистрілив і знову зірвався з місця. Помітив, що на перехоплення йде вантажівка з польськими поліцаями. Мусив міняти напрямок втечі. Видно, така вже судилася доля: незважаючи на шквал куль, жодна мене не зачепила. Почалися кущі, стрибнув до річки і, прикриваючись її берегом від обстрілу, дістався до Морозівського лісу. А одному з товаришів, Андрію Беднарському, не поталанило: куля наздогнала його, фашисти схопили втікача і замордували.

Невдовзі пережив ще одну трагедію: під час боїв червоноармійців із гітлерівцями в районі Опарипсів загорілися будинки, в тому числі й той, у підвалі якого переховувалися мирні жителі. Більше десяти чоловік отруїлися чадним газом, загинули у вогні. Тоді ж не стало моєї сестри Насті Францішкевич.

1 квітня 1944 року під час наради активу УПА криївку оточили чекісти. Вирватися з оточення вдалося не всім. Мені пощастило, але ненадовго – незабаром в іншій криївці ще з одним упівцем були застукані зненацька. Безвихідна си­туація підказала: потрібно здаватися. Я почав виходити пер­ший – і відразу ж мені вистрілили в спину, – видно, неабияк боялися українських партизанів сталінські «визволителі». Ку­ля прошила легеню, довго стікав кров’ю. Лише години через дві підібрали на сани і доставили в Сестрятин, куди звози­ли всіх заарештованих. Фронт із німцями стояв за кілька кілометрів, під Бродами, але сили для боротьби були кинуті не туди...

Медичної допомоги так і не отримав, однак молодий орга­нізм робив своє – невдовзі рана почала затягуватися.

Військовий трибунал засудив мене до 10 років позбав­лення волі і 3 років позбавлення прав. У перших числах груд­ня був уже в бухті Находка на Далекому Сході. Лише в Магадані лікарі звернули увагу на мене, та й то не в зв’язку з пораненням, а в зв’язку з виснаженням – важив 45 (!) кі­лограмів. Мучила дизентерія, потім почалася цинга. І якщо залишився на цьому світі, то лише завдяки справжньому гу­манізмові лікаря Антона Гецова, єврея, із тих політв’язнів, які свого часу йшли по справах троцькістів.

Звільнили мене з табору 31 грудня 1952 року. Реабілі­тований у 1991 році.